Кожен, хто хоч раз намагався купити квиток на потяг у піковий сезон, знає це відчуття: квитки зникають за лічені хвилини після відкриття продажів, а потім «спливають» на сумнівних сайтах за подвійною ціною. Боротьба з перекупниками — давній головний біль «Укрзалізниці». І ось, здається, знайдено сучасне рішення: верифікація через «Дія.Підпис». Ідея проста й на перший погляд чудова — купуючи квиток онлайн, ви підтверджуєте свою особу електронним підписом, і таким чином один квиток потрапляє в одні руки.
Цей механізм, вже випробуваний на міжнародних рейсах, «Укрзалізниця» вирішила поширити й на найпопулярніші внутрішні напрямки, повністю закривши для них продаж у касах. Спробуймо розібратися, чи не перетворюється блискуча цифрова інновація на пастку для мільйонів українців і чи не створює вона більше проблем, ніж вирішує.
Коли додаток важливіший за паспорт
І тут ми стикаємося з першим і головним юридичним казусом. Купівля квитка на потяг — це не просто транзакція. Це укладення публічного договору. Простою мовою, це як прийти в магазин за хлібом. Магазин не може відмовити вам у продажу, якщо у вас є гроші. Так само й «Укрзалізниця», як перевізник, що займає монопольне становище, зобов'язана надавати послуги кожному, хто до неї звертається. Це прямо прописано у статті 633 Цивільного кодексу України.
Встановлюючи «Дію» як єдиний ключ доступу до послуги, перевізник самовільно змінює умови її надання. Він не просто пропонує зручний цифровий сервіс, а примушує до його використання, створюючи штучний бар'єр. Виходить парадокс: ваш паспорт, головний документ, що посвідчує особу, раптом стає менш важливим, ніж наявність застосунку на телефоні. Це не просто незручність — це пряме порушення принципу рівності.
«Цифровий розрив» та право на пересування
Конституція України гарантує кожному право на свободу пересування. Звісно, це право може бути обмежене, але лише законом, а не внутрішнім рішенням акціонерного товариства, хай навіть і державного. Коли літня людина, яка все життя купувала квитки в касі, або військовий у відпустці, який не хоче займатися встановленням додатків, не можуть поїхати додому — це і є те саме обмеження свободи пересування на практиці.
Ініціатива «Укрзалізниці» боляче б'є по так званому «цифровому розриву», ставлячи в нерівне становище величезні групи людей. Це стосується і людей похилого віку, яким складно опановувати нові технології, і громадян з низьким рівнем доходу, що не можуть дозволити собі сучасний смартфон. У такому ж становищі опиняються мешканці сільської місцевості та прифронтових територій, де якісний мобільний інтернет є розкішшю, а не нормою. Нарешті, цей підхід ігнорує позицію тих, хто свідомо обмежує використання цифрових технологій з міркувань безпеки чи приватності.
Всі ці люди не є спекулянтами. Це звичайні пасажири, яких держава в особі «Укрзалізниці» фактично позбавляє доступу до базової послуги.
За лаштунками цифрової зручності: технічні та операційні ризики
Захоплюючись ідеєю цифрової трансформації, ми часто забуваємо про її зворотний бік — технічну крихкість. Безальтернативна система, зав'язана на складній взаємодії кількох платформ («Укрзалізниця», «Дія», BankID, мобільні оператори), є завідомо вразливою. І коли вона дасть збій — а це лише питання часу — проблеми будуть значно серйознішими, ніж черга до каси.
Насамперед, критична залежність від єдиної інфраструктури створює величезні ризики: у разі потужної DDOS-атаки на сервери «Дії» або технічного збою в системі «Укрзалізниці» продаж квитків на ключові напрямки буде повністю паралізовано. Без альтернативи у вигляді кас тисячі людей у критичний момент опиняться у пастці, що робить систему потенційно небезпечною.
До цієї системної вразливості додається і людський фактор, адже «Дія» нерозривно пов'язана зі смартфоном. Якщо телефон загублено, зламано або просто розрядився, людина втрачає єдиний ключ доступу до послуги, перетворюючи звичайну життєву неприємність на серйозну проблему.
Більше того, ця ініціатива створює невидимі бар'єри для зовнішнього світу. Іноземні туристи чи українці, що постійно проживають за кордоном, не можуть скористатися системою, що шкодить туристичній привабливості країни та ізолює її транспортну систему.
Та найскладнішим питанням залишається юридичний вакуум відповідальності. Хто нестиме відповідальність, якщо пасажир зазнав фінансових збитків через збій у системі? Чинне законодавство не дає чіткої відповіді, залишаючи споживача сам на сам зі своєю проблемою, не маючи реальних важелів для відшкодування збитків.
Цей набір технічних та операційних ризиків демонструє, що поспішне впровадження безальтернативних цифрових рішень може створити колапс там, де раніше була просто незручність.
Чи є шанси в суді та що скаже Антимонопольний комітет?
Що робити громадянину, якому відмовили у можливості купити квиток? Звертатися до суду. І судові перспективи таких позовів — дуже високі. Аргументи для суду залізобетонні: порушення прав споживача, примус до укладення договору на дискримінаційних умовах та порушення конституційних прав. Суд, найімовірніше, стане на бік людини і зобов'яже перевізника усунути перешкоди.
Але є ще один потужний гравець, чиє слово може стати вирішальним, — Антимонопольний комітет України (АМКУ). «Укрзалізниця» — монополіст. А зловживання монопольним становищем — це пряма компетенція АМКУ. Створення умов, за яких одна група споживачів (з «Дією») отримує доступ до послуги, а інша (без «Дії») — ні, є класичним прикладом такого зловживання.
Реакція АМКУ може бути жорсткою: від обов'язкових рекомендацій змінити правила до багатомільйонного штрафу. Адже завдання Комітету — захищати конкуренцію та інтереси споживачів від диктату монополістів.
Шлях до балансу: інновації для всіх
Безперечно, цифровізація є рушієм прогресу, а боротьба зі зловживаннями на ринку квитків — важливе завдання. Використання сучасних інструментів, таких як «Дія.Підпис», є кроком у правильному напрямку. Водночас, впроваджуючи будь-які інновації у соціальній сфері, важливо пам'ятати про ключовий принцип — інклюзивність та наявність вибору.
«Дія.Підпис» може стати чудовим інструментом верифікації, зручною та сучасною опцією для багатьох пасажирів. Проте, щоб технології справді слугували людям, важливо, аби вони не ставали єдиним безальтернативним шляхом. Збереження можливості купити квиток у традиційний спосіб, наприклад, у касі за паспортом, дозволить уникнути створення бар'єрів для різних груп громадян.
Таким чином, блага мета боротьби зі спекулянтами буде досягнута без ризику соціального відчуження. Адже кінцева мета будь-яких державних інновацій — це покращення життя для всіх громадян, а не лише для їхньої технологічно просунутої частини. Саме такий збалансований підхід відповідає духу сучасної європейської держави.