Завод у Кірішах - це не просто чергова індустріальна точка на мапі Росії, а системоутворюючий об’єкт у її енергетичній архітектурі.
Його річна переробна здатність - близько 17,7 мільйона метричних тонн сирої нафти, що відповідає приблизно 355 тисячам барелів на добу.
У масштабах загальної нафтопереробки РФ це становить:
- 5,3 % бензину Росії
- 7,6 % дизпалива
- 16,3 % мазуту
- 3,4 % авіаційного палива
Тобто, Кіріші - один із двох ключових заводів у північно-західному кластері, який живить великий регіон і одночасно виконує функцію експортного вузла.
Окремі технічні джерела вказують, що за рахунок модернізацій і допоміжних ліній, проєктна потужність підприємства може сягати й понад 20 мільйонів тонн на рік. Таким чином, навіть часткове виведення з ладу технологічних потужностей KINEF автоматично означає дефіцити у ланцюгах поставок, збої на логістичних маршрутах і перегляд експортних планів.
Операційно, це створює негайну напругу. Адже зменшення обсягів виробництва первинних нафтопродуктів - навіть при незначному пошкодженні - вимагає негайних рішень:
- або обмежувати споживання всередині країни,
- або перекидати сировину на інші заводи.
Обидва варіанти є проблемними. Альтернативні НПЗ часто вже працюють на межі, а їх перенавантаження веде до збільшення витрат, зниження прибутковості та зростання ризиків технічних збоїв.
До цього додається регіональний дисбаланс: в умовах порушеної логістики спостерігається зростання цін, затримки з поставками, і це не лише економічна, а й потенційно політична загроза для внутрішньої стабільності.
Адже до цього дефіцит в першу чергу відчувався на Південному Заході РФ та окремих регіонах Заураллля. Тепер до цього додається й Північний Захід.
На більш стратегічному рівні ми бачимо, як удари по НПЗ вже трансформуються у структурну кризу галузі. Маржинальність переробки падає, логістичні ланцюги порушуються, імпортні компоненти для ремонту стають дедалі важкодоступнішими через санкції.
Водночас Росія змушена все більше покладатися на експорт сирої нафти замість продуктів переробки, що означає зниження доданої вартості, падіння валютної виручки та дедалі меншу гнучкість у політиці енергетичного шантажу.
Вразливість західного енергетичного крила РФ стає дедалі очевиднішою.
Удар по Кірішах вчергове продемонстрував, що навіть об'єкти глибоко в тилу, які традиційно вважались недосяжними, тепер перебувають у зоні ризику. В умовах, коли ці об’єкти живлять не лише цивільний ринок, але й військову логістику, кожне пошкодження має непропорційно великий ефект. До цього додається системне ослаблення всієї галузі: за даними західних агентств, удари по 10 основних НПЗ вже скоротили сукупну переробну потужність РФ на 17% - це понад мільйон барелів на добу. У серпні простоююча переробна потужність сягнула рекордних 6,4 мільйона тонн - і це вже сигнал про зростаючу недовантаженість.
Зовнішньополітичний аспект також варто враховувати.
Такі удари мають сильний сигнальний ефект для західних партнерів України: вони демонструють, що Україна здатна вражати цілі не тільки на фронті, але й у глибокому тилу ворога, стратегічно знижуючи його можливості фінансувати війну. Це створює новий аргумент для посилення санкцій, обмеження страхування російських вантажів, зниження участі західних банків у тіньових операціях з російською нафтою.
Логістично - теж проблема. Втрата частини потужностей у Кірішах означає зростання навантаження на порти, термінали, резервні маршрути. У умовах обмеженого доступу до балтійських портів, це може створити черги, знизити рентабельність, збільшити терміни обігу вантажів.
Так, Росія намагатиметься компенсувати втрати: запускати аварійні блоки, мобілізувати запаси, ремонтувати пошкоджене. Але ці процеси не лише дорогі та тривалі - вони ускладнені логістичними обмеженнями, санкціями, дефіцитом високотехнологічних комплектуючих. І навіть якщо частину потужностей вдасться відновити, повторення атак знову їх виводитиме з ладу - у режимі постійного виснаження.
У підсумку: Кіріші - це не просто ще один завод у переліку цілей. І кожна наступна атака не просто «пошкоджує інфраструктуру» - вона послаблює здатність Росії вести війну, знижує її бюджетні надходження, дестабілізує регіони.
