Атомна енергетика – це не тільки АЕС. Атомна енергетика – це також сотні підприємств та її оператор. Це промислова екосистема десятиліття. Коли в Україні говорять про атомну енергетику, дискусія зазвичай зводиться до кількості енергоблоків, вибору реакторної технології та діяльності оператора АЕС. Але це лише верхівка набагато більшої промислової системи. Атомна енергетика — це також сотні підприємств, що виробляють реакторне, турбінне та електротехнічне обладнання, насоси, арматуру, теплообмінники, кабелі, трансформатори, системи управління, металоконструкції, засоби радіаційного контролю та тисячі інших виробів.
Саме тому ініціатива Ansaldo Energia та RINA в Італії є настільки показовою (новина в коментарі). Вона спрямована насамперед на підприємства, які поки що не працюють в атомній галузі, але мають машинобудівні, металургійні, електротехнічні або інженерні компетенції, які можна адаптувати до атомних вимог. Компаніям пропонують оцінку можливостей, аналіз розбіжностей із міжнародними стандартами, програму модернізації, сертифікацію та подальший вихід на міжнародний ринок.
І це великий ринок. За оцінкою OECD Nuclear Energy Agency, у структурі прямих EPC-витрат на будівництво АЕС приблизно 70% припадає на матеріали та компоненти і лише 30% на безпосередню працю. Усередині категорії матеріалів і компонентів 38% становить реакторне обладнання, 27% - турбінне, 8% - електротехнічне, 7% - системи відведення тепла, 4% - інше станційне обладнання і лише 16% - матеріали для цивільних конструкцій.
Отже, якщо відокремити власне станційні системи та обладнання від будівельних матеріалів, то, за розрахунками на основі структури OECD NEA, вони становлять приблизно 59 % прямих витрат EPC атомного проєкту: 70 % матеріалів і компонентів × 84 % станційного обладнання та систем – 59 %.
Щоправда, для всього кошторису АЕС не можна використовувати одну універсальну цифру. Якщо до нього включити проектування, управління будівництвом, ліцензування, витрати власника, резерви та відсотки за фінансування, питома частка обладнання стає меншою. OECD NEA оцінює матеріали та компоненти приблизно в 39% усього EPC-контракту, оскільки значну частину решти становлять інженерні, управлінські та інші трудомісткі роботи. Сам EPC-контур, у свою чергу, становить понад половину загальних інвестиційних витрат атомного проєкту.
Але найважливіше інше: ринок для постачальника не закінчується після введення енергоблоку в експлуатацію. Після будівництва станція просто переходить від одноразових капітальних закупівель до закупівель протягом усього життєвого циклу. Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) прямо зазначає, що під час експлуатації основними напрямками закупівель стають запасні частини, матеріали для технічного обслуговування, інженерні послуги та обладнання для постійних змін і модернізацій станції.
Де саме можуть працювати постачальники?
- Поточне технічне обслуговування та ремонт. Насоси, засувки, електроприводи, ущільнення, трубопроводи, теплообмінники, фільтри, вентиляційне обладнання, кабельна продукція, електродвигуни, підшипники, контрольно-вимірювальні прилади, зварювальні матеріали та запасні частини. До цього додаються неруйнівний контроль, діагностика металу, ремонт під час планово-попереджувальних ремонтів та обслуговування перевантажувального обладнання.
- Продовження терміну експлуатації. Це фактично окрема інвестиційна програма: заміна або відновлення турбін, генераторів, трансформаторів, конденсаторів, кабельних систем, насосів, арматури, систем безпеки та аварійного електропостачання. OECD NEA зазначає, що майже всі компоненти АЕС можуть бути замінені, а діючі блоки можуть отримати підвищення потужності, цифрові системи управління, модернізацію обладнання та пристосування до більш гнучкої роботи.
- Усунення технологічного застаріння. Багато електронних компонентів, систем автоматики та управління старіють швидше, ніж сама АЕС. Виробники припиняють їхнє виробництво, програмне забезпечення втрачає підтримку, а запасні частини зникають з ринку. Це створює попит на зворотне проектування, виготовлення аналогів, модернізацію цифрових систем, заміну приладової бази та довгострокове відтворення запасних частин. МАГАТЕ серед можливих рішень прямо називає ремонт, перебудову, перепроектування, зворотне проектування та заміну обладнання.
- Підвищення потужності та ефективності. Нові лопатки турбін, модернізовані генератори, конденсатори, системи охолодження, цифрове управління та вдосконалення теплової схеми можуть додати станції десятки мегават без будівництва нового реактора. Для машинобудівного підприємства це може бути не менш важливим ринком, ніж участь у новому атомному будівництві.
- Поводження з ядерним паливом та відпрацьованим паливом. Перевантажувальні машини, крани, басейнове обладнання, системи очищення води, транспортні та сховищні контейнери, сухі сховища, захисні конструкції, системи охолодження та радіаційного контролю також є окремим напрямком для промислових постачальників.
- Безпека та захищеність. Системи аварійного живлення, пожежогасіння, вентиляції, фізичного захисту, радіаційного захисту, моніторингу, контролю доступу, кіберзахисту, резервних джерел електроенергії та мобільного аварійного обладнання вимагають регулярного оновлення протягом усього терміну експлуатації станції.
- Цифровізація АЕС. Цифрові двійники, автоматизована діагностика, прогнозування відмов, роботизовані системи огляду, управління ремонтами, контроль старіння обладнання та кібербезпека створюють можливості не лише для традиційного машинобудування, а й для українських технологічних компаній.
- Виведення з експлуатації. Це не кінець атомного ринку, а початок ще одного великого напрямку: радіаційне обстеження, дезактивація, дистанційне та роботизоване різання, демонтаж великих компонентів, сортування, переробка, пакування та транспортування відходів, виготовлення спеціальних контейнерів та відновлення майданчика. МАГАТЕ очікує, що близько 200 реакторів можуть перейти до виведення з експлуатації до 2050 року, а вартість робіт для одного енергоблоку разом із поводженням з відходами зазвичай оцінюється від 500 млн до 2 млрд доларів.
Тому атомний ланцюг постачання — це не контракт на кілька років будівництва. Це можливість отримувати замовлення протягом проектування, виготовлення обладнання, спорудження, пусконалагодження, 40–60 і більше років експлуатації (Чехія, наприклад, «запланувала» 80 років для ВВЕР), модернізації, продовження терміну експлуатації, а потім ще й виведення об’єкта з експлуатації.
Що з цього випливає для України?
Україні не слід чекати початку будівництва нового енергоблоку, щоб розвивати атомне машинобудування. У нас уже є великий внутрішній ринок — діючі блоки ВВЕР, які необхідно ремонтувати, модернізувати, підвищувати їхню потужність і готувати до тривалої експлуатації. Паралельно українські підприємства можуть виходити на міжнародний ринок обслуговування ВВЕР, поступово замінюючи російських постачальників.
Саме тому нам потрібна не лише «програма будівництва реакторів», а й національна програма розвитку атомного ланцюга поставок: аудит промислових можливостей, визначення критичного обладнання, сертифікація підприємств, фінансування модернізації виробництва, створення випробувальних центрів та об’єднання підприємств у консорціум із досвідченими міжнародними партнерами.
Італія правильно зрозуміла головне: атомне відродження починається не лише на майданчику АЕС. Воно починається на заводах, у конструкторських бюро, випробувальних лабораторіях та компаніях, які сьогодні ще можуть навіть не вважати себе частиною атомної галузі.
Для України питання має звучати не лише так: «Який реактор ми побудуємо?»
Набагато важливіше запитати: яку частину обладнання ми виготовимо самі, скільки коштів залишиться в країні та чи зможуть українські підприємства постачати обладнання світовій атомній галузі протягом наступних десятиліть?
