1 липня в Україні стартує вступна кампанія-2026. Про те, чим живуть сьогодні українські університети, як забезпечують безпеку та безперебійність навчального процесу під час війни, чим і як заохочують молодих українців поступати до них, як працюють із військовослужбовцями та ветеранами, як заробляють гроші, в яких міжнародних проєктах беруть участь, чим навчання в українських вишах краще за навчання за кордоном, як втримати молодь в Україні та чи потрібна взагалі вища освіта в умовах швидкого розвитку технологій і ШІ – про все це і багато іншого Dengi.ua поспілкувалися з ректором Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій Володимиром Шульгою.
— Сьогодні ми бачимо, як світ швидко змінюється – активно розвиваються штучний інтелект, комп’ютерні технології та робототехніка. Багато експертів і керівників IT-компаній прогнозують зникнення деяких професій вже у недалекому майбутньому. У цьому контексті виникає питання, якою має бути система освіти у світі, що народжується на наших очах? Та чи взагалі потрібна зараз вища освіта?
— Це дуже складне питання, але й дуже просте. Ми всі усвідомлюємо, що роль штучного інтелекту за останні декілька років зросла у геометричній прогресії й надалі зростатиме. Нам не уникнути прогресу в технологіях.
Але в той же час жодна технологія ніколи не замінить людську відповідальність, людську творчість, людську здатність приймати складні, нестандартні рішення, які не може прорахувати ШІ. Саме тому, на мою думку, у світі збережеться система освіти, адже машини і технології не зможуть замінити фактор викладача та людської взаємодії під час передавання досвіду, нових знань і навичок. Принаймні я впевнений, що у найближчі 20 років освіта не зможе існувати без викладача.
— Виходячи з даних офіційної статистики, у 2021-2025 роках найпопулярнішими спеціальностями за кількістю заявок абітурієнтів в Україні були «право», «психологія» та «менеджмент». Чи не означає це що ми йдемо у протилежну сторону від науково-технічного прогресу?
— Поставлю зустрічне запитання. А ким сьогодні бути простіше та привабливіше: юристом, психологом, економістом чи інженером? Це питання, на жаль, вже давно стоїть на порядку денному в Україні, і ми завжди відповідаємо на нього всупереч основним трендам розвитку світу. Зрозуміло, що інженером бути в рази складніше, зокрема, складніше навчатися, бо вже в перші роки потрібно опанувати вищу математику та системний аналіз. Скажемо чесно, це не кожному під силу, оскільки такі предмети вимагають високої зосередженості на навчанні та терпіння. До того ж, щодо технічних спеціальностей в українському суспільстві склалася певна світоглядна історія. За статистикою, 75% студенів, які навчаються в нашому університеті на ІКТ-спеціальностях, це хлопці, 25 % – це дівчата.
Коли багато людей хочуть вступати на «менеджмент» чи «маркетинг» – це певною мірою ретрансляція соціального попиту, що сформувався у суспільстві. Молодь хоче заробляти гроші вже сьогодні, максимум – завтра, і ці спеціальності дають таку можливість. Звісно, інженер у цьому «змаганні» програє, тому що йому потрібно не менше 5-10 років, щоб набути необхідного професійного досвіду та вийти на пристойний рівень доходу.
Але є і зворотна тенденція: минулого року спеціальність «право» залишила першу п’ятірку в Україні за заявками на вступ. Це також є певним відображенням трансформації українського суспільства, зокрема, зміни уподобань серед молоді щодо майбутньої професії.
До речі, у статистиці, про яку Ви згадали, на мою думку, є певний маніпулятивний момент. Адже кожна спеціальність розгалужується на декілька інших. Наприклад, у нас в ІКТ їх понад 10, тому, як на мене, більш доречніше досліджувати статистику по всім спеціальностям. Впевнений, там буде дещо інша картина. Зокрема, ІКТ будуть точно у трійці лідерів за поданими заявками абітурієнтів.
Як ректор ДУІКТ можу навести результати власних спостережень: інформаційно-комунікаційні технології, до яких також входять кібербезпека, штучний інтелект, комп'ютерні науки (програмування, інженерія програмного забезпечення, інтернет речей та ін.) сьогодні користуються підвищеним попитом серед абітурієнтів. І це цілком логічно, враховуючи стрімкий розвиток технологій та відповідні зміни на ринку праці.
«Не треба чекати, коли держава допоможе або врятує»
— В якому стані, на вашу думку, знаходиться система вищої освіти в Україні на п’ятий рік повномасштабної війни? З якими викликами стикаються вищі навчальні заклади та яким чином їх долають?
— Скажу відверто, ситуація в освіті сьогодні повністю віддзеркалює наслідки російської військової агресії. Багато молоді виїхало за кордон, особливо в перші місяці повномасштабної війни. На жаль, відтік молоді триває і це ні для кого не секрет. Відповідно, зменшується кількість абітурієнтів під час вступних кампаній.
У системі вищої освіти були певні перекоси, пов’язані із масовим напливом громадян 25+, але два роки тому держава врегулювала це питання. Одна справа, щоб на навчання та в аспірантуру вступали люди, які дійсно хочуть здобувати знання та наукову ступень. Але зовсім інша справа, коли до закладів вищої освіти йдуть із метою ухилення від мобілізації й зовсім не збираються навчатися.
Щодо фінансування державних університетів, то воно відбувається за певною формулою. Ми розуміємо, в який час живемо, і що сьогодні головний пріоритет для України – це фінансування безпеки та оборони. Тому не скаржимося на нестачу коштів і не кажемо, що в освіті все погано. Замість цього ми багато працюємо над залученням до нашого університету студентів за контрактом і таким чином заробляємо. На сьогодні на контракті у нас навчається приблизно 70% студентів.
На всіх нарадах я наголошую, що не треба чекати, коли держава допоможе або врятує, натомість потрібно розвивати свій лабораторно-навчальний фонд, робити ремонти в навчальних аудиторіях і лабораторіях, розробляти та впроваджувати нові навчальні програми, підвищувати кваліфікацію викладачів, робити університет і навчальний процес цікавими для студентів, — тоді і тільки тоді молодь обиратиме саме ДУІКТ серед інших вишів.
Чи є проблеми у вищій світі? Так, звичайно, і чимало. Але, розумієте, казати, що дайте нам більше грошей і більше уваги у той час, коли зусилля усієї країни спрямовані на підтримку ЗСУ та оборону України, — ми не можемо і не будемо цього робити в принципі.
— В Україні багато років триває так звана оптимізація вищих навчальних закладів. Що ви про це думаєте? Наскільки взагалі справедливо закривати університети? Скільки вишів потрібно Україні, враховуючи нашу складну демографічну ситуацію?
— Україна історично має дуже розгалужену систему вищої освіти. В обласних центрах є по 3-4 університети, навіть у деяких центрах територіальних громад є свої ЗВО. Так склалося історично, тому питання про оптимізацію складне у першу чергу для суспільства, і в другу чергу — для Міністерства освіти.
Впевнений на 100%, що питання скорочення кількості університетів та інститутів в Україні ставить не МОН, а фінансово-економічний блок Уряду, який вважає мережу вищої освіти занадто роздутою. У якості аргументації наводяться приклади таких країн, як Австралія, де на 26-27 млн населення не більше 20 університетів. Що це дає? Кожен австралійський ЗВО — це потужний науково-навчальний хаб, де навчаються 20-50 тис. студентів. Зрозуміло, що там є багато грошей, залучені найкращі викладачі, створена потужна науково-навчальна база й гарні умови для студентів.
В українських реаліях є чимало ЗВО, де в середньому на три студента припадає один працівник. Зрозуміло, що така економічна модель загалом не може бути конкурентоспроможною. Додайте до цього вартість навчання: у багатьох вітчизняних університетах вона складає не більше $1 тис на рік, а деінде й нижче. Цих коштів не вистачає на гідну оплату праці педагогічного працівника, прибиральника, сторожа та ін. За цих умов український університет не може конкурувати за якістю навчання із тим же австралійським, європейським.
До речі, нещодавно в Україні пройшла акредитація закладів вищої освіти. Лише трохи більше 50 ЗВО з близько 200 отримали акредитацію, як наукова установа. Тобто і в цьому розрізі ми маємо проблему, адже завдання підготовки наукових кадрів та сприяння розвитку науки з університетів ніхто не знімав.
Ще одна проблема оптимізації – кадрова. Наприклад, об'єднання двох університетів – це не тільки об’єднання двох навчальних закладів, а й двох педагогічних колективів, а також двох колективів менеджерів. Зрозуміло, що кожен викладач та управлінець ставлять собі питання: «Яке місце я посяду в об’єднаному колективі, чи буду взагалі звільнений?» Це дуже складні питання, оскільки йдеться про людські долі та кадровий потенціал української вищої освіти.
Дуже легко сказати, що в оптимізації вишів винне Міністерство освіти, чи Уряд, чи депутати Верховної Ради. Дуже хочеться, щоб усі наші освітні реформи були демократичними та безболісними. Але реальність інша. Система вищої освіти в Україні будувалася із розрахунку на 50 млн людей, а зараз на підконтрольних територіях проживає за різними оцінками близько 27-29 млн. Система була розрахована на 500 тис абітурієнтів щорічно, тоді як у 2026 році на НМТ зареєструвалося значно менше. Отже, проблема оптимізації є і вона об’єктивна. Як її краще вирішувати – питання більше політичне та економічне.
— На вашу думку, коли в Україні з’являться свої «гарварди», «оксворди» та «єлі»? Що для цього потрібно: змінити закон про освіту чи провести більш глибинні реформи?
— Скільки раз змінювався закон про освіту за часів незалежності України? Багато! Багато було серйозних змін і ще більше дрібних правок. Чи призвело це до появи українських «гарвардів» чи «єлів»? Ні!
Я маю сумнів, що чергова зміна профільного закону призведе до якихось значущих змін на краще у системі вищої освіти. Я багато вивчав закордонний досвід і впевнений, що в решті решт успішність університету ґрунтується в першу чергу на впевненій економічній складовій.
Ось вам приклад. У нас є партнер – Morgan State University (США, Балтімор, штат Меріленд). Для місцевих студентів навчання там коштує втричі дешевше, ніж для студентів з інших штатів та іноземців. Різниця у дві третини фінансується із бюджету Балтімора та бюджету штату Меріленд. Загальний бюджет університету становить приблизно сотні мільйонів доларів.
В університеті є наглядова рада, до якої входять: представник від губернатора, представник від мера, місцева зірка спорту, один впливовий політик та відомий мистець. Фішка тут в тому, що члени наглядової ради не тільки наглядають за використанням бюджету та виконанням KPI керівництвом, а й особисто збирають пожертви для університету. При цьому члени наглядової ради не отримують зарплату, а працюють на громадських засадах.
Наглядова рада обирає президента. Перший проректор (Provost) повністю контролює навчальний процес, він може приймати на роботу та звільняти викладачів без погодження із президентом. Президент кожні три роки звітує про результати роботи, зокрема, про фондування (головний параметр звіту) і розподіл зібраних коштів. За підсумком цього звіту наглядова рада вирішує, чи продовжувати контракт із президентом, чи обирати нового.
До речі, чинний президент MSU знаходиться на посаді 18 рік поспіль. Для порівняння: в Україні багато хто вважає, що проблеми університетах виникають через те, що ректори довго знаходяться на посадах. Тому у нас існує обмеження на два терміни поспіль. Відчуйте головну різницю: американці турбуються про гроші, без яких не буде якісного навчального процесу та успішності університету, а ми – за терміни перебування ректора на посаді та інші речі, не пов’язані із фінансовою незалежністю університету.
В американській системі ті, хто платить гроші, повністю контролюють університет через наглядову раду. В Україні більшість університетів фінансується за рахунок державного бюджету, тобто коштів платників податків, а це, зокрема, ті ж самі викладачі і технічний персонал. Отже, питання, яким чином організовувати вибори ректора, щоб заклад вищої освіти був успішним, залишається дискусійним. Тут треба експериментувати, адже якщо нічого не робити, точно нічого не зміниться.
Щодо профільного закону про освіту хочу сказати, що в ньому дуже широко прописані автономні повноваження для університетів. І це дуже добре. Взагалі в українському освітньому законодавстві багато речей виписано гарно. Але залишається проблема у виконанні законів та ефективності державної стратегії в галузі освіти. Не тільки куди необхідно рухатися, але і яким чином це потрібно робити. Це концептуальні речі, від яких залежить, чи будуть у нас власні «гарварди» та «оксворди».
«Якщо тебе немає "в цифрі" – ти не існуєш. Це аксіома сучасного життя»
— В Україні стартувала вступна кампанія-2026. Чим, на вашу думку, вона відрізнятиметься від минулорічної? З яким багажем пропозицій підійшов ДУІКТ до цієї вступної кампанії? Що пропонуватимете абітурієнтам, яким чином заохочуватиме їх вибирати саме ваш університет?
— Разом із 40 стейкхолдерами, що співпрацюють з ДУІКТ та мають тут власні лабораторії, беруть на практику наших студентів 2-4 курсів і працевлаштовують випускників, — ми провели день кар'єри. У цей день у нашому університеті був день відкритих дверей. До нас приїхали школярі та їхні батьки з багатьох областей. Вони змогли подивитися умови навчання та проживання у гуртожитку, відвідати наші наукові лабораторії, поспілкуватися із стейкхолдерами, керівництвом університету та викладачами. Щодо гуртожитку, то ми надаємо його усім бажаючим першокурсникам. До речі він знаходиться поруч з університетом.
Багатьох батьків турбує питання, де працюватиме їхня дитина після закінчення вишу. У день кар’єри вони змогли розпитати про це наших стейкхолдерів, серед яких – представники державних установ, банків, ІТ-підприємств, компаній, що працюють у царині інформаційно-комунікаційних технологій. Усі вони представили власні стенди, а у спілкуванні із батьками школярів висловили зацікавленість брати на роботу найкращих випускників ДУІКТ.
Зазначу, що на українському ринку праці наразі зберігаються досить суворі вимоги щодо освіти. Зокрема, провідні міжнародні компанії, банки та державні установи не беруть на роботу людей без ступеня бакалавра. Отже, вища освіта в Україні залишається важливою передумовою успішної кар’єри.
Щодо наших студентів, то вже на 3-4 курсі вони можуть заробляти до $1 тис, за умови, що успішно опанували інформаційно-комунікаційні технології. Компанії охоче беруть таких студентів, часто із прицілом на повне працевлаштування після випуску.
Наразі ми активно просуваємо наш університет у соціальних мережах та інтернеті. Це основні канали комунікацій із молоддю та батьками. Якщо тебе немає «в цифрі» – ти не існуєш. Це аксіома сучасного життя. Тому ми постійно експериментуємо із рекламними та інформаційними компаніями. Оскільки нам є про що розповісти та що «продавати». Також із метою просування ДУІКТ наші викладачі постійно проводять відкриті уроки в школах Києва та Київської області.
— Наскільки високим є попит на навчання у вашому університеті з боку військовослужбовців, які захищають Україну? Якими спеціальностями вони цікавляться і що ви їм пропонуєте?
— Такий попит сформувався і він чималий. Дуже розповсюджена ситуація, коли військові без профільної технічної освіти або взагалі без вищої освіти на п’ятий рік війни починають претендувати на посади, пов’язані, наприклад, із кібербезпекою, БПЛА або IT-технологіями. Але в армії також присутня своя бюрократія і для призначення на певні посади вимагається профільна освіта. Так до нас почали приходити хлопці та дівчата, які вже є діючими військовослужбовцями на різних ділянках і лініях фронту. Для них минулого року ми відкрили заочне навчання по спеціальностям «кібербезпека» та «програмна інженерія».
Нагадаю, що учасники бойових дій за законом мають право вступати до університету без результатів зовнішнього оцінювання, лише за внутрішніми іспитами. Якщо така людина успішно проходить іспити, ми приймаємо її на заочне навчання. На сьогодні у нас навчається на різних спеціальностях близько 40 УБД. Причому, коли перспективи закінчення війни стали незрозумілими, то інтерес до навчання у військових тільки зріс, адже люди хочуть максимально корисно використати час, проведений в армії. Це не тільки логічно, а й прагматично, адже вища освіта ніколи не буде зайвою, особливо після війни, навіть якщо вона друга або третя.
Військові приходять до нас навчатися з дозволу командирів, які також зацікавлені, щоб посади в українському війську займали люди з вищою освітою. Збройні сили наразі борються за освічених. Це не тільки свідчить про зміну армії на краще, а й створює надійний фундамент для співпраці університетів із бойовими підрозділами на майбутнє.
Утім, ми не тільки навчаємо військових, а й самі навчаємося в них. Під час здачі сесій маємо унікальну можливість поспілкуватися наживо. У цих спілкуваннях наші викладачі та професура знаходять для себе багато корисного, адже ми працюємо на теоретичному рівні, а наші воїни перевіряють все на практиці. Отримавши нову інформацію та поради від військових, ми корегуємо навчальні плани та практичні заняття. Ось такий виходить взаємний обмін досвідом та знаннями.
— За офіційною статистикою, в Україні налічується 1,3 млн ветеранів – учасників бойових дій, і їхня кількість зростає. Які пільги на здобуття вищої освіти вони мають, і як ДУІКТ працює з ветеранами?
— Ветерани-УБД мають право вступати до закладів вищої освіти без складання загальнонаціонального тесту (НМТ). Замість цього їм необхідно успішно пройти внутрішні іспити безпосередньо у навчальному закладі. Окрім цього, ветерани-УБД мають право на здобуття вищої освіти за кошти державного або місцевого бюджету, безкоштовне проживання у студентських гуртожитках, соціальні стипендії (за умови навчання на денній формі) та пільгові довгострокові кредити для здобуття вищої освіти.
Окрім цього, ветерани мають ще одну важливу пільгу для навчання. За законом, центри зайнятості можуть видавати ветеранам спеціальні ваучери, що дозволяють пройти перепідготовку, підвищити кваліфікацію або здобути новий ступінь у закладах освіти. На сьогодні максимальна сума ваучера складає 33 280 грн. Обирати можна з 120 професій та спеціальностей. Здобувати можна вищу, фахову передвищу, професійно-технічну освіту або пройти підвищення кваліфікації. Якщо вартість навчання перевищує суму ваучера, ветеран або роботодавець може доплатити різницю самостійно.
На мою думку, пропагувати і просувати вищу освіту у ветеранському середовищі вкрай важливо. Адже отримання нової спеціальності може сприяти швидшій соціалізації ветеранів у суспільстві. Під час здобуття освіти ветерани розширюють коло інтересів і спілкування, а також власний світогляд. Це сприяє більш ефективній адаптації до умов мирного життя.
На сьогодні багато ветеранів не знають про зазначену програму центрів зайнятості, тому на кожній зустрічі ми інформуємо їх про це. Цього року як мінімум 10 ветеранів, які отримали ваучери, хочуть вступити до ДУІКТ на магістратуру кафедри публічного управління та адміністрування. Взагалі ми помітили тенденцію: серед військових та ветеранів зростає інтерес до цієї галузі знань, адже багато хто бачить себе після війни на державній службі та в політиці.
«Бізнесу потрібно йти в університети і разом готувати для себе майбутні кадри»
— Нещодавно у вашому університеті відкритий інноваційний центр практичної підготовки фахівців, який називається навчальна лабораторія DAHUA. Розкажіть, будь ласка, про цей напрямок роботи ДУІКТ?
— Відкриття лабораторії – це результат ефективної роботи університету з відповідальним бізнесом. Це не перша лабораторія і не остання, яку ми відкриваємо за останні півтора роки. Маємо у планах відкриття ще двох лабораторій до кінця цього навчального року.
Співпраця з DAHUA дозволила забезпечити наших студентів, які вивчають інформаційно-комунікаційні технології, необхідним відео-обладнанням для практичної роботи. Теорія – це добре, але ніщо не замінить інженеру практику, в якій і народжується той самий фахівець вищої кваліфікації. На усіх можливих нарадах і в розмовах з колегами з інших ЗВО я постійно наголошую про важливість надання студентам практичних навичок, щоб випускники одразу змогли знайти себе на ринку праці.
З іншого боку мені часто доводиться чути від роботодавців: «нам потрібен спеціаліст з кібербезпеки», «нам потрібен програміст», «нам потрібен маркетолог», «нам потрібен діловод»... У нашому університеті усі ці спеціальності є, не кажучи вже про такі сучасні спеціальності, як штучний інтелект та програмна інженерія. Але питання в іншому: а що зробив бізнес для того, щоб отримати таких спеціалістів? Хтось мені скаже, мовляв, бізнес платить податки. Це дуже добре, але в Україні, враховуючи специфіку нашої системи освіти та ринку праці, цього замало. Бізнесу потрібно йти в університети і разом готувати для себе майбутні кадри. Така співпраця сприятиме розвитку науково-технічної бази університетів і поступово зробить виші основними центрами прикладних наукових досліджень.
Думаю, якщо студент на старті підпише контракт з компанією, що повністю оплатить його навчання за зобов’язання 5 років відпрацювати після випуску, — це нормальний варіант. Це не таке безглузде відпрацювання, як було за радянських часів. Тут мова йде про свідомий вибір людини і свідомий вибір роботодавця, — кожен з них бачить тут свою вигоду і потенціал. Звісно, у таких контрактах має бути пункт про те, що за умови сплати усієї суми навчання випускник може піти на ринок праці вільним агентом.
Наші завідуючі кафедрами та викладачі часто їздять у відрядження за кордон, до університетів Варшави, Праги, Берліну, Стокгольму та ін. Я завжди кажу їм: вивчайте навчальний процес, а також — як у них облаштовані навчальні аудиторії та лабораторії. Маємо в ДУІКТ зробити так, щоб наші студенти бачили в Україні такий саме високий рівень навчання, облаштування аудиторій та лабораторій, який вони бачать, перебуваючи за кордоном під час академічної мобільності.
Тоді студенти зрозуміють, що між іноземними ЗВО і нашим університетом різниця тільки у вартості навчання, а у нас воно в рази дешевше. Тоді, на мою думку, мотивація навчатися саме в Україні буде вищою. Можу з гордістю сказати, що сьогодні у нашому університеті є лабораторії, які нічим не поступаються західним аналогам. І ми продовжуємо вдосконалювати нашу навчально-наукову базу.
— Наразі МОН активно просуває програму дуальної освіти. Чи приймає ДУІКТ участь в її реалізації? На скільки, на вашу думку, це корисно для студентів, роботодавців та університетів?
— Наш університет бере активну участь у цій програмі. Суть її дуже проста: студент 30-50% часу проводить в аудиторіях, вивчаючи теорію, а решту 50-70% – працює на виробництві чи в офісі під керівництвом досвідченого наставника. Навчання базується на тристоронньому договорі «заклад освіти – роботодавець – студент», а сама робота є офіційною та оплачуваною. Оцінки за практичні навички виставляє наставник на підприємстві, а за теорію –викладачі в навчальному закладі.
Тобто за два-три роки дуальної освіти студент може отримати не тільки диплом за спеціальністю, а й практичний досвіт і, з високою ймовірністю – ще й робоче місце. Таких студентів у нас зараз два десятка на університет, але ми активно впроваджуємо програму дуальної освіти й бачимо, що вона знаходить позитивний відгук у студентів.
«Ми працюємо, та ще й активніше, ніж до війни»
— Давайте поговоримо про міжнародне співробітництво університету. На яких напрямках сьогодні зосереджена міжнародна діяльність ДУІКТ?
— Університет вже понад 10 років є академічним членом Міжнародного союзу електрозв'язку (International Telecommunication Union). Це головна спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй (ООН) у сфері інформаційно-комунікаційних технологій. Її основна мета – координація діяльності мереж та послуг зв'язку в усьому світі. Ключові напрями роботи МСЕ: розподіл радіочастотного спектра та орбіт для супутників на глобальному рівні, розробка єдиних технічних стандартів для забезпечення безперебійної взаємодії мереж та технологій та допомога у розширенні та розвитку доступу до телекомунікацій у країнах, що розвиваються.
Ніша нашого університету у роботі МСЕ – це участь у хакатонах (інтенсивних командних заходах, під час якого різні фахівці згуртовано працюють над створенням прототипу нового продукту, сервісу чи вирішенням конкретної проблеми в умовах жорстких часових обмежень), а також в інших науково-практичних заходах, що відбуваються під егідою Міжнародного союзу електрозв'язку. Наприклад, торік за нашої ініціативи в Університеті Комісії Національної Освіти в Кракові (Uniwersytet Komisji Edukacji Narodowej w Krakowie, UKEN), найстарішому та одному з найпрестижніших педагогічних вишів Польщі, відбулася науково-практична конференція з кібербезпеки. До нас приїхали педагоги та науковці з 10 країн світу, зокрема, зі Сполучених Штатів.
Тут варто зазначити, що через складну безпекову ситуацію ми не можемо проводити такі заходи в Україні наживо, адже на них просто не приїдуть наші закордонні колеги. Але ми можемо робити це у партнерстві з іноземними університетами. Як не дивно, але саме труднощі, викликані війною, швидко розширюють та поглиблюють наші міжнародні зв’язки.
У Кракові були пленарні і панельні виступи, дискусії, а також публікація матеріалів, тобто повноцінна науково-практична конференція. Ми, як організатори, дуже хвилювалися. До речі, таке ж хвилювання було й у представників МСЕ, тому що для академічних членів це нестандартний формат. Але в підсумку все пройшло добре, тому ми запропонували 17-18 червня цього року провести наступну конференцію з кібербезпеки та штучного інтелекту, разом із Стамбульським університетом Атлас (Istanbul Atlas University, що відомий своєю потужною методичною базою та технічним оснащенням) та Morgan State University, за підтримки Міждародного Союзу електрозв'язку. Очікуємо понад 100 офлайн-учасників і понад 200 онлайн-учасників.
Наразі російські ЗМІ розповсюджують фейки, нібито українські університети не працюють, нібито усі викладачі сидять у підвалах й не можуть займатися педагогічною та науковою роботою. Однак такі конференції, як ми провели у Кракові, доводять протилежне – ми працюємо, та ще й активніше, ніж до війни. Зокрема, до нас приїздили колеги з університетів Харкова, Сум, Дніпра, Запоріжжя, Одеси, Херсону та Миколаєва. Українські університети працюють, українська наука жива!
— Майбутнє українських університетів багато в чому залежить від вибору молоді, навчатися в Україні чи за кордоном? У другому випадку є високий ризик для країни назавжди втратити молодого громадянина. На вашу думку, як нам втримати молодь в Україні?
— Це дуже складне запитання і воно потребує комплексного вирішення на рівні держави. Можу сказати тільки за вищу освіту. Тут, на мою думку, ми маємо виконати декілька умов. По-перше, доки триває війна, навчання в українських університетах має бути безпечним і водночас комфортним. Наприклад, у ДУІКТ мінус перший поверх — це не просто укриття. Це — повноцінний поверх із аудиторіями, де відбуваються навчання та університетські наради. У нас є свій генератор, який гарантує завжди наявність світла та тепла.
По-друге, навчання і взагалі перебування в університеті має бути цікавим для студентів. Багато молоді, що переїхала з батьками за кордон, жаліються, що у західних вишах немає того драйву, що є в українських, немає живого спілкування та рідної атмосфери. Ми в ДУІКТ робимо все можливе, щоб навчання і взагалі студентське життя, включаючи проживання у гуртожитку, було цікавим і драйвовим. Наприклад, щочетверга у нас проходять вечори знайомств. Хтось приносить гітару, хтось скрипку, студенти показують свої таланти, знайомляться, спілкуються наживо – і це прекрасно.
По-третє, навчання в Україні набагато дешевше, ніж за кордоном. При цьому часто буває, що якість освіти, яку отримує молода людина, або співставна або на користь українських університетів. То ж, навіщо батькам платити більше, коли можна не просто зекономити кошти, а й вкласти їх в додатковий розвиток власної дитини.
По-четверте, це кар’єрні перспективи. Війна рано чи пізно закінчиться і постане питання відновлення України. Економіці будуть конче потрібні молоді спеціалісти, особливо в галузі інформаційно-комунікаційних технологій. Буде великий попит на інженерів, програмістів, фахівців із кібербезпеки, телекомунікаційників та ін. Відповідно, будуть високі зарплати і гарні соціальні пакети від роботодавців. У таких умовах, на мою думку, молодій людині краще бути потрібною в Україні і мати гарні кар’єрні перспективи, ніж назавжди залишатися іноземцем за кордоном і постійно чути, що «українці забирають роботу у місцевих жителів».