Китай, очевидно, стає вигодонабувачем ситуації в Ормузькій протоці, де за підтримки Ірану відбувається "повзуча юанізація" нафтових розрахунків і побудова нової глобальної моделі нафтоюаня. США не можуть "пробити" Ормуз, оскільки в такому разі може бути зруйнована вся крихка екосистема монархій Затоки.
Зате США за допомогою Філіппін можуть сформувати для Китаю проблеми в Малаккській і/або Тайванській протоках. Репетиція конфлікту там уже почалася.
Китай тоді відповість за допомогою хуситів у Ємені (ракетна програма яких була розроблена за допомогою КНДР) у Суецькій протоці та/або в Баб-ель-Мандебській протоці. Саме тому відбувається така "двіжуха" в Сомалі (визнання Сомаліленду Ізраїлем) і в Судані. Тут кожна сторона намагається зайняти максимально зручні стратегічні позиції.
Китай, наприклад, намагатиметься посилити Ефіопію та її зв'язку з Джибуті. Не виключений і "прорив" Ефіопії до моря через Сомалі. Зрозуміло, що все це обвалить морську торгівлю і постраждають усі учасники протистояння, включно з Китаєм.
Але тут "на війні, як на війні". Якщо Китай відчує, що в будь-якому разі втрачає західні ринки і його "затискають" з боку Тихого океану, то він завдасть удару по "таласатах" саме там, де для них боляче за все - по морських комунікаціях.
Криза морських комунікацій - це, до речі, пролог до кризи Британії (найбільшого донора американської системи трежеріс).
