Центр допомоги «Інвестохілс», створений командою фінансиста Андрія Волкова у квітні минулого року в Запоріжжі, за рік прихистив близько 700 осіб, які шукали порятунку від війни.
64-річна Валентина Семенюк з міста Пологи має чоловіка, доньку, сина та чотири онучки. В окупації вони прожили понад місяць. Жінка згадує, коли російські війська розгромили аптеки і магазини продукти почали підвозили підприємці. Тоді люди збиралися в черги, аби купити найнеобхідніше.
«Коли збирався натовп, вони (росіяни. – Ред.) стріляли по ногам людям, щоби боялися… Ми ніколи не думали, що ми побачимо оте страхіття, що ми читали в книжках…», – згадує Валентина.
9 квітня їй з чоловіком вдалося виїхати до Запоріжжя. А в травні вони оселилися у Центрі допомоги для тимчасового безкоштовного прихистку та проживання внутрішньо переміщених осіб «Інвестохіллс», де проживають до сьогодні.
І таких історій стіни цього шелтеру знають сотні.
Від ідеї до реалізації
Центр допомоги «Інвестохіллс» створений у квітні 2022 року на базі офісної будівлі, яка знаходиться на балансі групи компаній «Інвестохіллс». За цей час прихисток у ньому знайшли біля 700 ВПО, з яких 160 дітей та два інваліди.
«Рішення про створення Центру допомоги ми прийняли після того, як росіяни почали знищувати Маріуполь. Ініціативу висловив один з наших співробітників – Володимир Пономаренко. Пам’ятаю, як він сказав, що після такого терору, який ворог здійснює у місті, почнеться масова евакуація населення з того регіону. І ми можемо допомогти людям, переобладнавши одну з наших офісних споруд під шелтер. На той час наші співробітники вже допомагали вивозити людей з Маріуполя та інших «гарячих точок», тому ми розуміли масштаб проблеми. Тож рішення про створення Центру було ухвалене за день, і ми почали діяти у цьому напрямку», – розповідає засновник та керуючий партнер ГК «Інвестохіллс» Андрій Волков.
Микола Городенський, керівник Центру згадує: «Я приїхав до Запоріжжя 26 квітня, а 28 квітня ми прийняли першого переселенця з Мелітополя . У травні люди вже активно заселялися».
За даними Городенського, до грудня минулого року у шелтері одночасно могли проживати до 140 людей. За лічені місяці засновники Центру та волонтери забезпечили ВПО побутовою технікою, одягом та предметами першої необхідності, побудували спортивний та дитячий майданчики. З дітьми почали займатися психологи, стали проводити заняття художники та хореографи.
З 15 грудня кількість мешканців шелтеру трохи зменшилася в зв’язку з закриттям пункту пропуску у Василівці Запорізької області. Тож наразі у шелтері постійно проживають біля 60 людей із Запорізької, Харківської, Луганської та Херсонської областей.
Шлях додому
Родина художниць Коліньків – бабуся, мама та донька – евакуювались у Запоріжжя з міста Енергодар, після того як 1 вересня 2022 року росіяни обстріляли місто та Запорізьку АЕС.
«Ми розуміли, що залишатися в місті вже не можна. На роботі літають над головою снаряди, вдома не знаєш, де ховатися. І саме страшне, що дітей змушували ходити до російської школи, а дорослих – отримувати російські паспорти. – згадує мама Юлія Колінько. – Тож у вересні ми прийняли рішення виїхати до Запоріжжя».
Автомобіль з жінками довго проїжджав через блокпости.
«Спочатку рашисти обстріляли блокпост у Василівці. Потім машини забрали на штрафний майданчик, а всіх людей пересадили у автобуси», – згадує Юлія.
Зрештою родина приїхала до Запоріжжя, переночувала ніч у дитсадочку. Потім їм запропонували пожити п’ять днів у Центрі допомоги «Інвестохіллс», поки родина не вирішить, що робити далі. Але так сталося, що замість п’яти днів, вони затрималися тут на сім місяців. Бо, кажуть, почуваються, майже як вдома.
«Ми живемо тут вже сім місяців. Я, дочка 14 років та мама. В Центрі дуже хороший керівник – Микола Городенський. Він тримає тут порядок, як у себе вдома: і у приміщенні, і на вулиці», – розповідає Юлія.
З нею погоджується інша мешканка центру Жанна Шпірна, сім’я якої теж довгий час проживала у шелтері. На її думку, вони жили у найкращому центрі для переселенців. «Мої знайомі, які пожили в інших місцях, розказували, що й на підлозі спали, і п'яні та наркомани поруч, і діти, і дорослі в одній кімнаті, перегар стовпом», – розповідає жінка.
У Центрі «Інвестохіллс» діє просте, але для деяких суворе правило: на його території заборонено пити алкоголь, перебувати в стані алкогольного сп’яніння та вживати наркотики. Палити можна лише у спеціально облаштованій курилці. Якщо цього дотримуватись, можна залишатись довго, каже Юлія Колінько. Люди, яким хочеться випити або покурити у приміщенні, довго у Центрі не затримуються, з'їжджають.
«Я не хочу, щоб наш Центр перетворився на кубло, – каже Городенський. – Якщо я ловлю людину п'яною (у мене є алкотестор) виганяю її того ж дня. За час роботи центру я виселив за пияцтво 75 осіб. Тому нас знають як шелтер, у якому комфортно дітям, сім'ям, де немає п'яних бійок».
Жанні та її чоловікові було б не до конфліктів або розваг з алкоголем. У них п'ятеро неповнолітніх дітей, яких вони вивезли майже з-під бомбардування. На початку війни вони перебралися з рідної Комишувахи (Запорізький район Запорізької області) до бабусі у село. Думали, буде спокійніше, а дітям – свіже домашнє молоко. Через два тижні два снаряди влучили прямо у бабусину хату. Діти та мати були вдома, батько на роботі.
«Ми вижили чудом. Я зараз вже не можу заглиблюватися у деталі, бо у мене відразу сльози та істерика. Як діти кричали: «Матусю, рідна, ми жити хочемо!». Це не передати… Чоловік дізнався про приліт і відразу побіг додому з роботи та по дорозі сам попав під обстріл. Його пошматувало уламками. Пізніше лікарі йому вирізали частину кишок, вивели кишку напряму», – розповідає Жанна.
Сім’я повернулася у Комишуваху, бо у дворі залишилось багато нерозірваних боєприпасів, до того ж чоловік лежав у міській лікарні. Але й війна йшла за ними – чергові 22 прильоти прямо по їхній вулиці. Пошкодило підвал, молодша донька семи років перестала балакати, стала погано їсти. Шпірні вирішили виїжджати якомога далі, звернулись до мера. Родину вивезли у Запоріжжя. А далі як і у всіх: спочатку тимчасовий притулок у дитсадочку, потім заповітний номер телефону Миколи Городенського від волонтерок, і нарешті – Центр.
Нічна зміна
Перетворити офісну споруду компанії на комфортне житло його творцям вдалося буквально протягом місяця до вселення людей.
«Замінили електропроводку, перебудували каналізацію, провели новий водопровід. Для такої кількості мешканців потрібно було, щоби система добре працювала. Електрика мала витримати численні бойлери, плити, холодильники. Збудували вісім душових кабін. До кімнат закупили меблі, ліжка», – розповідає Городенський.
Загалом, за словами Андрія Волкова, переобладнання офісної споруди у шелтер коштувало групі компаній більше 2 млн грн. Ще у 360 тис. грн обійшлося восени підключення опалення. При цьому з мешканців плату за проживання чи будь-які інші платежі ніхто ніколи не стягував.
Першим поселенцем був хлопець із Мелітополя. На травневі почали їхати люди з Оріхова, Бердянська, Маріуполя, Лисичанська. У Центрі знайшли притулок мешканці Донецької, Херсонської, Луганської та Запорізької областей.
«За правилами у нас можна залишатися п'ять днів, але за фактом живуть більше. Є люди, які живуть із самого початку. Вони беруть активну участь у допомозі нашому Центру. Щось роблять, якісь дрібні ремонтні роботи», – розповідає пан Городенський.
Так, разом з волонтерами активні мешканці шелтеру облаштовували технікою та меблями третій поверх Центру, поставили квіти, як вдома, зробили все затишно. Дітям організували дитячу кімнату, зварили гойдалку, побудували спортивний майданчик.
Також періодично у Центрі організовують суботники – усі мешканці разом прибирають територію навколо.
Створенню шелтера високої культури та побуту передувала велика робота. Городенський кинув клич на місцеві форуми: потрібний одяг, посуд, побутова техніка.
«Перший місяць я працював до другої години ночі. Поселяв людей, а ночами розміщував інформацію на своїй сторінці у Фейсбуці та у місцевих телеграм групах. Так про нас дізнавалося все більше людей, долучилося багато благодійних організацій», – згадує він.
Погоджуючись на посаду керівника Центру Гроденський розумів, що впоратися поодинці з великим потоком людей та ще й з дітьми буде складно, якщо їх чимось не зайняти. Почали з гойдалки на дитячому майданчику, а далі самі батьки підказували, що треба. З'явилися бруси, потім шведська стінка, батут. Почали організовувати розвиваючі, освітні та культурні заходи.
Наприклад, із дітьми займається благодійна волонтерська організація «Карітас- Маріуполь». Її юристи консультують біженців, привозять гуманітарку, розповідає Олександр Пінтєлін, який із дружиною та двома дітьми перебрався до шелтеру з Енергодару у вересні.
«Це дуже допомагає, тому що пройшло декілька місяців, поки нас оформили ВПО і ми почали отримувати державну допомогу», – каже він.
Олександр працював на Запорізькій АЕС. У вересні, у суботу, додому прийшли з обшуком російські військові, забрали документи – наказали з'явитися з дружиною у понеділок до поліції.
«Ми швидко зібралися та в неділю поїхали. Добре, що в мене залишилася ксерокопія основного паспорта та закордонний паспорт, якими мені вдалося пробитися через блокпости. Це були якраз ті дні, коли на станцію їхали представники МАГАТЕ, і рашисти влаштували «показове шоу» з обстрілом Енергодару», – розповідає Пінтєлін.
За його словами, з роботою та житлом у Запоріжжі було дуже складно – місто переповнили біженці. У Вознесенівському районі, де ще багато таких шелтерів, щоб оформити довідку ВПО, чергу треба було займати з п'ятої ранку.
Його слова підтверджує Жанна Шпірна.
«Навіть на зйомну квартиру нас не хотіли пускати, коли дізнавалися, яка у нашій родині кількість людей. Хоча мої діти привчені до порядку – у нас тут чистота. Якби не Центр, я не знаю, куди б ми пішли», – каже жінка.
Повсякденне життя
Концерт артистів філармонії на території Центру «Інвестохіллс» створив справжній фурор в окрузі, сюди зійшлися всі сусіди. Випадкове знайомство директора Центру з музикантами переросло у дружбу – тепер щотижня 20 мешканців шелтеру мають контрамарки на концерт у самої філармонії.
«У нас з'являються ідеї, і ми їх розвиваємо, – ділиться правилами життя у Центрі Городенський. – Було у дворі старе засохле дерево, ми думали зрізати його чи обіграти ідею з його перевтіленням. Вирішили на День захисту дітей перефарбувати та розмалювати. Місцевий художник на одній зі стін намалював ангела-охоронця. Про нас написала місцева, а згодом і столична преса. Приїжджають іноземні журналісти. Неодноразово була місія ООН, допомогли нам відремонтувати усі 1200 кв. м даху».
Шелтер «Інвестохіллс» постійно на слуху. Волонтери, які тут побували, зазначають, що такого Центру у Запоріжжі не зустрічали. Тут велика територія, облаштована з комфортом для дітей та дорослих. Окрім ігрового майданчика є волейбольне кільце, мангал для шашликів та барбекю з дровами, які мешканці заготовляють самі. Після війни шелтер може буди повноцінним хостелом, каже Городенський.
Проте зараз головне завдання, яке стоїть перед Центром, – поточний ремонт приміщень: обробка стін антигрибковими препаратами та їх фарбування, заміна покриття на підлозі та ін. Також не завадили би й додаткові меблі: вішаки, шафи, столи та табурети.
Із постійних потреб шелтеру залишаються і продукти харчування. Проте тут, за словами Городенського, на допомогу приходять волонтери та місцева влада. Наприклад, у квітні голова Запорізької РДА Олег Буряк посприяв тому, щоб Центр допомоги «Інвестохіллс» отримав гуманітарні набори від Фонду Ріната Ахметова.
Постійно допомагають шелтеру і працівники Центру соціальних служб Запоріжжя. Вони не тільки передають його мешканцям продукти харчування та одяг, але й надають психологічну допомогу, проводять заходи для дітей та дорослих. Також вони продовжують направляти людей на поселення у шелтер.
Усе це допомагає засновникам Центру допомоги забезпечувати його функціонування та залишатися одним з найкращих шелтерів у Запоріжжі, не дивлячись на складні для бізнесу часи.
«Будемо допомагати людям, які вимушені були залишити рідні домівки доти, доки це потрібно», – підкреслює Андрій Волков. І уся команда його в цьому підтримує.
