«Незалежні»
«Так мало пройдено дорог,
так много сделано ошибок…»
С.Есенін
Сьогодні свято. Незалежній Україні лише 20 років, а мені вже 16...
Чудовий день, веселі розваги, привітні люди. Море емоцій та незабутніх вражень. Та найбільше мене вразило дещо інше. Так, я скала б зовсім інше. Моїм роздумам нема куди дітись. Злість, ненависть, розчарування та прикрість - саме такі почуття викликала в мене виставка сучасного мистецтва «Незалежні» у мистецькому арсеналі.
Я достатньо давно зрозуміла, що сучасне мистецтво – це не моє. Не те щоб я не розуміла його зміст (хоча іноді і таке трапляється), просто воно не надихає. Не викликає у душі якісь світлі почуття. А навпаки нагадує про проблеми сучасності, про рутинність та скрутність життя. Немає відчуття спокою і гармонії. Не бачу я тієї невимовної краси і тих барв, якими «малював» митець.
Чомусь, у багатьох сучасних художників «сучасність» - це щось негативне. У своїх роботах вони прагнуть акцентувати увагу на проблеми сучасного світу. На техногенність і зростаючу людську злість та навіть руйнівну байдужість. На розпусту та безнадійність молодого покоління. Але як же так? Невже світ настільки змінився, що мистецтво припинило бути прекрасним. Сонце вже не таке яскраве, а небо над головою вже не полонить розум своєю блакиттю. Люди безповоротно і навіки забули про віру, надію та любов. Невже ми живемо лише помстою та розбратом. Не радіємо більше приходу весни, або зимовим ранкам. Не слухаємо співи пташок і шелест гаїв. Не сміємось так голосно і не радіємо так щиро. Невже це так? Невже Україна за 20 років втратила найголовніше – душу…
Передивившись виставку тричі я не хотіла в це вірити. Ніби страшний сон і так хочеться прокинутись. Але ти розумієш, що це не так. Що люди дійсно бачать нашу країну такою. Незрозумілою і нелогічною. Такою старою і зморщеною від болю. Такою вульгарною та вседоступною. Країною з суцільними втратами та розпачами, з постійною фінансовою кризою та політичними репресіями. З болем, горем та слізьми. І задаєш собі питання невже це правда? Невже я не живу, а виживаю у цьому брутальному середовищі.
Невже мої діти будуть приречені на таку долю. Невже це так…
З сумом на обличчі та відчаєм у душі я вирішила все ж дійти до останнього залу. І не пожалкувала. Серед безлічі картин був маленьких куточок, у якому, як виявилось, було все необхідне для щастя - фарби, пензлі, олівці і шматки паперу. Це був звичайний дитячий майданчик, який виявився найсвітлішим місцем у всьому цьому безладі. Малювали всі бажаючі. Пензликами, олівцями, руками і навіть босоніж малювали. Раділи і сміялись. Та і яка там виставка? Яка політика? Які проблеми та негаразди? У мене є кому малювати малюночок, є в кого попросити шматок паперу, є з ким порадитись, що краще намалювати. Що ще потрібно для щастя? Кохана людина, люди, які завжди допоможуть і вірні друзі. Що ще потрібно? Батьки і діти, друзі та знайомі, дорослі і малі. Просто звичайні люди, які голосно сміються, а плачуть тихо. Які кохають щиро і не хочуть ненавидіти. Ті, хто боїться образити і залишитись наодинці. Люди, які можуть бути щасливими та вміють мріяти. І це не лише діти. Це справжні ми. Не залякані сучасним світом, не підвладні стереотипам. Без злості та відчаю, а лише з щирою посмішкою на вустах та у серці. Ось це і є справжня Незалежна Україна…
Вергезова Анастасія
звичайна українка
16 років
